Великий українець Олександр Довженко писав: «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців».

Хочу переповісти тут історії кількох українців, про яких мені не розповідали у школі, про яких чомусь не робили життєвих розвідок, не тиражували брендів…, але, дякувати Богу, за останні 10 років їхнім іменам повертають заслужене визнання.

Ви точно звернули увагу на фото до публікації. Це найтиражованіша світлина з Другої світової війни. Це фото «Підняття Прапора Перемоги над Рейхстагом» – художня постановка від 2 травня 1945 року, яку зробив радянський фотограф Євген Халдей. Автентична ж подія відбулася ввечері 30 квітня 1945 року близько 22 години. В усіх радянських підручниках історії (та й пізнішого часу) підняття цього прапора приписували росіянину Михайлу Єгорову та грузину Мілетону Кантарії.

Саме таку історичну розвідку про цю подію вкладали у наші голови десятки років радянські міфотворці, а набравши півстолітньої інерції, вона і досі побутує. Але маємо усвідомити і це документально доведено: вищеописана подія – історичний фальсифікат!

Насправді, у поданні командування на присвоєння звання Героя Радянського Союзу поміж безпосередніх учасників штурму Рейхстагу і підняття прапора Перемоги значилися, окрім Єгорова і Кантарії, прізвища і трьох українців — Петра П’ятницького, Олексія Береста і Петра Щербини. П’ятницький першим з прапором опинився на сходах Рейхстагу, де отримав кулю і не зміг його нести далі, залишившись під колоною будівлі. Прапора підхопив уродженець Запоріжжя Петро Щербина, який зі своїми бійцями прикривав процес встановлення прапора на даху німецького парламенту. Встановлено, що Єгорова з Кантарією виштовхував нагору, підсаджував і тягнув на баню Рейхстагу замполіт батальйону уродженець Сумщини Олексій Берест. Утрьох вони і прикріплювали прапор Перемоги.

8 травня 1946 року звання Героя Радянського Союзу було присвоєно Михайлу Єгорову, Мілетону Кантарії та комбатам — Самсонову, Давидову і Нєустроєву. Чотирьом росіянам і грузину – землякові «отця народов». Подейкували, що імена українців зі списку викреслив особисто маршал Жуков, а за іншою версією – сам Сталін. Для чого це було зроблено? Однозначно не може сказати ніхто. Історик Микола Мотренко вважає, що Сталін дуже хотів, щоб героями були саме представники Росії та Кавказу. Саме тому ця версія й підтримувалася вищим керівництвом СРСР, а всі інші вважалися помилковими, також зустрічав твердження, що Жуков щиро ненавидів українців і навмисне позбавив українську націю такої заслуги. Наполегливо прошу на цьому не спекулювати. Після розпаду СРСР і відкриття деяких архівів, документ вищезгаданого подання став відкритим для загалу і історичну правду було відновлено. Президент України Віктор Ющенко 6 травня 2005 року підписав Указ №753/2005 «Про присвоєння Олексію Бересту звання «Герой України» (посмертно) і нагородження орденом «Золота Зірка» за бойову відвагу, особисті мужність і героїзм, виявлені під час Берлінської операції та встановлення Прапора Перемоги над Рейхстагом. Вже російські історики, розповідаючи про те, як над рейхстагом з’явився прапор військової ради 3-ї ударної армії, чомусь називали молодшого лейтенанта Береста «русским богатирем», «сыном Тихого Дона», «настоящим русским человеком».

А він був українцем. І лишився ним.

Таким самим українцем був і мій дід Михайло Андрійович Чурило. Народився він у 1895 році, був одним із 12 дітей в сім’ї Андрія і Марії Чурило. Прожив довге і, ой, яке непросте життя. Ще зовсім юним пережив лихоліття Першої світової. Був учасником бойових дій Другої світової війни, яку пройшов до кінця. Але найбільшого приниження і утисків за іронією долі зазнав по її закінченні. Осівши у Великому Березному (зараз це один із районних центрів Закарпаття), він відкрив невелику мануфактуру з виготовлення каблуків для взуття для бренду «Bata», що постачала взуття для усієї Європи. Совєти-визволителі Закарпаття, одразу по закінченні війни, активно зайнялися продовженням реалізації довоєнної програми «розкуркулення», що фактично була політичною репресією, яку застосовували в адміністративному порядку місцевими органами виконавчої влади за політичними і соціальними ознаками на підставі постанови Політбюро ЦК ВКП від 30 січня 1930 року «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації». У діда конфіскували практично усе майно: виробничий цех, будинок у Великому Березному, гроші. Дід Михайло був кремезним, повним сил та енергії чоловіком. Після війни він як на мене вчинив ще один подвиг – не зрадив своєму корінню, незважаючи на всі негаразди, які його спіткали, він не злякався режиму, залишився жити на СВОЇЙ землі, де згодом одружився і у 1958 році став батьком мого батька і до кінця своїх днів від усього серця ненавидів радянських «визволителів».

Дід Михайло був далекоглядним і ЗРЯЧИМ. Щиро дякую йому за цю науку і за можливість споглядати світ без нацизму. Він зробив свій внесок у перемогу. Я живу, щоби це пам’ятати і передати нащадкам справжній вимір тої ціни, яку заплатили наші предки, щоб українці мали можливість жити в такому світі.

Я не приймаю гасел типу «можем павтаріть», це не те, чим потрібно пишатися. Людство заплатило надто високу ціну, а тому – НІКОЛИ ЗНОВУ!

 

П.С. Великий українець Олександр Довженко поклав своє життя і творчість на вівтар довгоочікуваного прозріння українства, яке, судячи з сучасної історії, досі не настало.